Українські соколи
Середа, 17 листопада 2010, 15:47

Український сокіл28 вересня 2010 року президент України Віктор Янукович підтримав ініціативу Міністерства оборони України відновити пілотажну групу Військово-повітряних сил Збройних сил України "Українські соколи". Чи буде якийсь практичний результат, чи все залишиться так само, як і після указу тодішнього Президента України Віктора ЮЩЕНКА від 10 січня 2009 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 26 вересня 2008 року «Про невідкладні завдання щодо підвищення обороноздатності України», яким Кабінету міністрів доручалося затвердити до кінця 2009 року державну цільову програму створення пілотажної групи «Українські соколи», тільки на папері... Час покаже.

Ідея створення групи виникла 1992 року, коли відбулися демонстраційні сольні польоти українських екіпажів на двох винищувачах МіГ-29 у містах Канади та США. Немало часу пройшло... І ось нарешті восени 1995 р. ухвалено рішення про створення пілотажної групи "Українські соколи" у Кіровському, на базі льотно-випробувального комплексу Державного авіаційного науково-іспитового центру Збройних сил України, що розташований під Феодосією (смт. Кіровське).

На момент створення пілотажної групи Центр очолював заслужений льотчик-випробувач Радянського Союзу генерал-майор Юрій Жучков. Він не лише організаційно відповідав за створення групи, а й брав найактивнішу участь у підготовці членів команди до польотів у щільних бойових порядках в якості інструктора.

Командиром групи було призначено полковника Віктора Россошанського, який був серед льотчиків найстарший і мав найбільший досвід - налітав майже 2,5 тис. годин, освоїв більше 40 типів різних літальних апаратів. Також до складу пілотажної групи "Українські соколи" увійшли льотчики-випробувачі: Сергій Дудкін, Павло Корольов, Сергій Ковальов, Володимир Топонар, Едуард Сотніков. Кожен з них освоїв з десяток типів літаків, налітав солідну кількість годин. За підрахунками економістів, підготовка одного льотчика-випробувача статистично оцінювалась в суму приблизно $5 млн.Командир Українських соколів

Важливим фактором було те, що Віктор Россошанський мав досвід демонстраційних польотів, володів методикою підготовки до них. Зі слів Сергія Ковальова: «Так ось, між собою ми його називаєм «Батько». Батько був з одним з учасників вищезгаданого турне по Канаді і США на літаках МіГ-29, тобто саме на тому типу літаків, на якому і повинні були літати "Українські соколи".

В 1996 році «Соколи» почали тренуватись на учбово-тренувальних літаках Л-39.

Віктор Россошанський: «Все було вперше, фактично, досвіду в нас не було, було вміння наполегливість, майстерність льотчиків. Була навіть пропозиція, з'їздити до росіян, взяти методику в них, але я не хотів. Годинами сидів біля телевізора, дивився записи парадних груп. Поступово напрацьовувались завдання, в процесі обговорення вимальовувалась чітка картина...»

Починалось з одиночних польотів, потім парою, а згодом і трійкою... На Л-39 відпрацьовувались фігури  пілотажу, групова злітаність та нештатні ситуації.

На початку літа 1996 р. "Соколи" пересіли на МіГ-29.

При виконанні пілотажу перевантаження було регулярно 5 одиниць, іноді доходило до 9-и...

При більшому, ніж 5 одиниць, перевантаженні, у льотчика спочатку звужуєтсья поле зору, далі перед очима з'являється сіра плівка. При більшому, ніж 6, плівка ставала дедалі чорнішою, попереджаючи про можливу подальшу непритомність. Серце, нирки, печінка опускаються до 10 см. Тиск в районі серця підскакує до 120 на 120, а в судинах на рівні голови падає в 7 разів в порівнянні з нормою. А тепер уявіть, що при таких умових ще потрібно слідкувати за іншими літаками, які справа-зліва, спереді-ззаді, зверху та внизу...

То ж не дивно, що одного разу під час перших групових польотів у процесі відпрацювання пілотажної фігури "бочка" сталося зіткнення літаків полковників Павла Корольова та Сергія Дудкіна. В однієї машини було пошкоджено крило, а у другої – кіль. Майстерність і витримка льотчиків дозволила приземлити обидва літаки без інших пошкоджень. Було й таке, що хтось випадав на коротку мить зі строю, заглядав у потойбічне життя...

Едуард Сотников: «Найважче, коли під час польоту сонце світить в очі, а літак, за яким ти повинен слідкувати, проходить поряд з ним.. Потрібно напружити зір і якимось чином не зійти зі свого місця».

Серпень 1996 року. На Києво-Олександрівському полігоні під час льтно-тактичних навчань виступала четвірка МіГ-29. Це було помічено деякими чиновниками, представниками Збройних Сил України, журналістами. Для них та інших гостей існування пілотажної четвірки стало приємним відкриттям.

Перший віце-прем'єр Міністр України Василь Дурдинець: «Я бачу, що у нас є могутня потужня сила у ВПС України, при всіх наших негараздах в економіці авіаційна техніка в хорошому стані».

Фінансування справді бажало значно кращого. Тому при мінімумі польотів потрібно було досягти максимального ефекту. При цих умовах тренування велися парами. Спочатку один був ведучим, потім інший. Основне – утриматись за крило ведучого. На веденого падало основне навантаження, оскільки йому весь час приходилось слідкувати за ведучим, реагувати на найменш помітні його маневри.

Парадокс, але саме бідності повинні завдячувати «Соколи» за те, що утворювались унікальні елементи пілотажу, які ніхто не використовував. Наприклад, «дзвін» парою: два винищувачі найдосвідченіших полковників Дудкіна та Россошанського, вертикально піднімались вверх паралельними курсами. Досягали нульової швидкості, в якусь мить літаки завмирали...а потім починали спускались вниз хвостами, повільно опускаючи хвости до низу, щоб перейти в горизонтальний політ. Це не тільки захоплююче, а ще й має чисто практичне значення: «дзвін» дозволяє зникати з екранів радарів противника. Вони просто не фіксуюють об'єкти з нульовою швидкістю...Шістка соколів

Стрій, в якому літала шістка соколів, також мав військове призначення, під час польоту на екрані радарів шість літаків виглядали як один літак. Сергій Ковальов: «Найскладніше в такому строю, це одночасно виконувати елемент пілотажу «Бочка», поворот навколо повздовжньої осі на 360 градусів...».

Над Київським спорткомплексом «Чайка» на День Перемоги повинна була відбутися загальнодержавна презентація «Українських Соколів». Саме на там в 1990 році заворожувала найкраща англійська пілотажна група «Red Arrows».

9 травня 1997 рік. Васильківський аеродром. Шість красиво розфарбованих винищувачів МіГ-29 парами один за одним здіймаються в небо.

Потужний хор дванадцяти двигунів перекриває усі звуки, здається, що вони закрили собою весь простір над спорткомплексом «Чайка» . Постійні перешикування, мертві петлі, зустрічний пілотаж (дистанція розходження якого не перевищувала 20-и метрів), інші елементи вищого пілотажу заворожують погляд. Пік моменту наступає, коли п'ятірка і соліст несуться на зустріч один одному. До останнього моменту здавалось, що зіткнення неминуче... Та коли соліст проходить під п'ятіркою, глядачі з полегшенням, але не менш здивовано переглядаються, в їх очах німе питання: «Як??». Здавалось, що більш здивувати вони сьогодні вже не зможуть. Та розпуск групи «тюльпаном» заставляє шаленіти від захоплення людей, навіть дуже далеких від розуміння складності всіх трюків. Пілоти «Red Arrows», які літали на учбово-тренувальних літаках Bae Havk, по складності трюків не йшли ні в яке порівняння з «Соколами».

На той час існувало всього чотири пілотажні групи в світі, що виступали на бойових літаках: два в Росії і два в Америці. П'ятими стали «Українські соколи». Цей факт не міг бути непомічений в авіаційному світі. Наші соколи отримали запрошення виступати на американській військовій базі в англійському містечку Фейфорд на найпрестижнішому авіаційному зібранні під назвою «Повітряний сигнал». Переможцями наші тоді не стали. Не останню роль також відіграло і те, що по нормам світової безпеки деякі фігури вищого пілотажу, як ,наприклад, «бочка зі взльоту». Але світове визнання, як рівних собі, вони отримали вже після перших демонстраційних польотів. Коли Віктор Россошанський запитав у льотчика авіаційної промисловості Олександра Горнаєва, сина знаменитого льотчика-випробувача, думку про виступ соколів, він спокійно і цілком серйозно відповів: «Наши «Стрижи» (авіаційна пілотажна группа Росії) вам не ровня. »...Початковий склад Українських соколів

Після успішного завершення вояжу на Британські острови "соколам" відпочивати не довелося. У серпні на них чекало ще два відповідальних виступи: в Севастополі на День Військово-Морських Сил України і в Києві - на День незалежності. Продемонструвати професіоналізм і майстерність українських військових льотчиків над митом, де дислокувалася головна база російського Чорноморського флоту, для політичного і військового керівництва держави було не менш важливо, аніж в англійському Фейфорді. З цим завданням "Українські соколи" впоралися на "відмінно".

Глядачі часто пояснювали для себе та оточуючих таку неймовірну синхронність дій льотчиків наявністю бортових комп'ютерів. Та такої апаратури у них не було, натомість були професіоналізм та впевненість у товаришеві. Лише уявіть собі: при польті в строю, на швидкості понад 700 км відстань між крилами літаків була не більше одного метра!

Через фінансову нестабільність у нашій державі виступ у Києві на День Незалежності виявився крайнім для "Українських соколів" у 1997 р.

Але вселяло надію на успішний новий рік захоплені та оптимістичні вислови...

Майбутнє здавалось безхмарним. Та 26 березня 1998 р. трапилась трагедія...

Над аеродромом у Кіровському, де проводились тренувальні польоти "Українських соколів", різко змінились погодні умови - піднявся сильний боковий вітер, а злітно-посадкову смугу на очах затягував густий туман. Два винищувачі з трійки "соколів", які в той час були в небі, благополучно встигли сісти. Останнім, як найдосвідченіший, мав приземлитися Дудкін. На той час туман вже став настільки густим, що керівнику польотами, злітно-посадкову смугу взагалі не було видно. Він був зобов'язаний відправити Дудкіна на запасний аеродром, але він цього не зробив. Сьогодні можна лише здогадуватись, чому льотчик сам не попросив дозволу на це. Можливо, професійна гордість не дозволила відмовитись від посадки в Кіровському. Чи, може, до запасного аеродрома не вистачило б пального. Після першої невдалої спроби сісти літак Дудкіна пішов на друге коло. Однак ця спроба виявилась фатальною. Полковник Дудкін назавжди залишився в небі...

Едуард СОТНІКОВ: "Це було велике горе для нас, велика втрата, та ніхто і не думав здаватися".

Так, не зважаючи на трагічні обставини та на хворобу Павла Корольова, яка не дозволяла йому більше літати, «Українські Соколи» все рівно рвалися в небо.

Потрібно було відбирати нових кандитатів. Бажаючих стати "соколами" в стройових частинах було багато, але далеко не кожен військовий льотчик міг отримати право носити шеврон члена пілотажної групи. Крім високої індивідуальної льотної майстерності до кандидатів висувалася ще низка суворих вимог. Деякі з них, на перший погляд, були не пов'язані з професійною діяльністю, але вони були не менш обов'язковими для влиття в колектив.

Віктор РОССОШАНСЬКИЙ: "Відбирали по зернятку і в більшій мірі як би фанатів нашої справи. Не може літати в пілотажній групі байдужа людина, кожен повинен відчувати дихання один одного».

З усіх кандидатів в "Українські соколи" стовідсотково своїми в групі стали лише двоє: Михайло Лампік та Ігор Овчинніков. У тому ж 1998 р. вони почали тренуватися на місці крайніх у шістці.

Свій перший публічний іспит в якості "соколів" "молодь" склала під час навчань "Осінь-98". Імітація повітряного бою спільно з транспортним Ан-72 та комплекс фігур вищого пілотажу з землі здавалися легким і водночас граціозним вальсуванням. Причому настільки легким, що тодішній міністр оборони Олександр Кузьмук після навчань, дякуючи "Українським соколам" за роботу, висловив побажання, щоб у групі літали... лейтенанти, тобто вчорашні курсанти.

Ігор ОВЧИННІКОВ: "Кожний політ – це хождіння по лезу ножа. Тим більше, політ шісткою. Тут кожний відповідає не тільки за себе, а за всіх. Будь-яка непідготовленість до полботу, як, наприклад, порушення передпольотного режиму (погано відпочив) може призвести навіть до загибелі льотчика».

І дуже сумнівно, що курсант зі своїми 40 год. нальоту в рік, зумів впоратись з цим.

У 1999 р. змінилося керівництво Військово-Повітряними Силами. З приходом нового Головкома ситуація у ВПС швидко змінювалась на краще: льотчики почали літати значно більше , регулярно гасилися заборгованості перед особовим складом, а завдання, які виконували авіатори, нагадували добрі старі часи, коли бойова підготовка була понад усе. "Українські соколи" інтенсивно готувалися до другого візиту в англійський Фейфорд.

На призначену дату відльоту з Івано-Франківська в Англію група досягла піку своєї форми. Проте курс довелося взяти у зворотному напрямку - додому в Кіровське. "Українські соколи" стали розмінною монетою в політичних іграх тодішньої владної еліти. Деякі "слуги народу" вважали, що "соколи" - це мало не їх особиста кишенькова пілотажна група, яка має робити те, що забажає господар: "Яка Великобританія? Які плани? Які домовленості? "Завтра" ми "починаємо" дружити з росіянами, і група має бути в Севастополі на День Військо-во-Морського Флоту Російської Федерації! А британцям... британцям скажіть, що командир "соколів" лежить під крапельницею". Не до фінансування гордості України їм було. Така логіка, зрештою, призвела до того, що група не виступила ні в Севастополі, ні у Фей-форді. Що виграла від цього Україна, сказати важко, а от що втратила - очевидно. Легковажне ставлення українців до власного слова одразу стало відомим усім учасникам авіашоу - представникам більш ніж 40 країн світу. Відповідне ставлення відчули на собі й українські журналісти, акредитовані у Фейфорді.

У найкритичніші для "соколів" дні полковник Россошанський не відмовлявся від свого основного принципу - особистої відповідальності за все, що відбувається в групі. Це була надзвичайна відповідальність , особливо в повітрі. Адже впевненість у своїх діях командира - це спокій усіх інших. Спокій і впевненість усіх - це перемога. Яскрава і однозначна, як та перемога, яку "Українські соколи" в 1999 р. здобули в чеському місті Градець Кралове. З авіашоу СІАР-99 вони повернулися з призом за найкращий груповий пілотаж.

Здавалось, що для "Українських соколів" ось-ось почнеться "золота ера".

Віктор СТРЕЛЬНИКОВ: "Я навіть не скажу зараз, скільки ми вже запрошень отримали на 2000 рік: і до Сполучених Штатів, і по Європі, і до Англії три, і до Словакії, Чехії..."

Але сталося зовсім не так, як гадалося. У "свій" рік загальний наліт екіпажів Військово-Повітряних Сил скоротився майже втричі. Авіаційного пального "пріоритетний" вид збройних сил отримав аж 5% від потреби. Наліт льотчиків бойової авіації склав аж 3% від мінімально необхідного, визнаного в усіх розвинених авіаційних державах світу.

Цей час "Українські соколи" використали для перефарбування літаків. Винищувачі почали виглядати ще ефектніше, але хто міг це оцінити на землі?!

У важку годину на допомогу прийшли спонсори з Кременчуга і колеги з Сімферопольського аероклубу. Кременчужани допомогли пальним, а сімферопольці "підставили" свої крила. На спортивних Як-52 члени групи відшліфовували виконання різних фігур вищого пілотажу. Особливо корисним виявився у відпрацюванні перевернутого польоту поршневий "Як". Летіти вниз головою він дозволяв не 10 секунд, як МіГ-29, не 20 секунд, як Л-39, а цілу хвилину! (про мерседес)

Віктор СТРЕЛЬНИКОВ: "Ми розіслали мерам багатьох міст пропозицію щодо можливості нашого виступу під час святкування Дня Перемоги: побачити у себе на святі групу "Українські соколи" за умови виділення нам трохи пального (з розрахунку 80-150 т). 8 травня в Одесі мали зробити виступ. Але..."

В останній момент виступ в рік Великої Перемоги "Українських соколів" в Одесі зірвався. Надія на те, що "з міста по літру - "соколам" пальне", виявилась занадто романтичною...

Віктор РОССОШАНСЬКИЙ: "Спробували взаємодіяти з фірмою «Союз-Віктан», зі сторони якої виділялись гроші. Виявляється, нам, воєнним, гроші брати не можна. Добре. Згідні взяти пальним. Знову не можна...Все це вперлось у нашу махрову демократію».

Це інтерв'ю командир "соколів" давав у турецькому місті Ізмір. На початку червня 2001 р. там проходило міжнародне авіашоу, присвячене 90-річчю ВПС Туреччини. Україну на ньому представляли "соколи" і "соліст" Федір Тищук на винищувачі Су-27.

Гостями на святі турецьких авіаторів були командувачі військово-повітряними силами практично всіх європейських держав, і їхні відгуки про майстерність українців були надзвичайно приємними. Особливе захоплення пілотажем "соколів" висловили Головком ВПС Франції, який свого часу сам літав у пілотажній групі "Патруль де Франс" та Румунії, який був згоден на будь-які умови, щоб побачити нашу пілотажну групу на аналогічному святі у своїй країні в серпні того ж року.

Відзначив "Українських соколів" і командир "Турецьких зірок". Перш за все, тому, що до Ізміру на берег Егейського моря вони прилетіли з України без проміжних посадок і дозаправок. І це на літаку, який вважається фронтовим винищувачем, тобто не призначеним для дальніх перельотів. До того ж, вага групи в повітрі була в кілька разів більшою, ніж вага літаків інших пілотажних груп. Тобто виконувати одні й ті ж фігури вищого пілотажу українцям було значно складніше, ніж англійцям, італійцям чи туркам.
Пілотаж, який "соколи" продемонстрували в Туреччині, став чи не найвищим піком з усіх виступів за історію групи. Чотирнадцять хвилин, відведених на один політ шістки, пролітали як одна мить, тримаючи глядачів у напрузі від старту до посадки крайнього "сокола".

Повною мірою насолодитись увагою і визнанням не вдалося. Техніки виявили несправність у додатковому підвісному паливному баці на машині Едуарда Сотнікова. Всю ніч намагались її усунути та без необхідної запчастини це було неможливо. Вирішили летіти Сотнікову одному і на значно більшій висоті, ніж вся пілотажна група, з запасом пального впритул.

Едуард СОТНІКОВ: "Після такого напруженого перельоту, виходячи із кабіни, можна навіть вслух, не те що про себе, сказати: «Все! Набридло». Але через деякий час, не 2-3 дні, а півдня, заспокоюєшся, усвідомлюєш, що це твоя робота і вона тобі подобається».

Міністр оборони України Олександр Кузьмук вручив "соколам" ключі від новеньких автомобілів "Жигулі" і поставив перед групою нове завдання - готуватися до повітряного параду над Хрещатиком на честь 10-ї річниці Незалежності.

Розпуск групи «Тюльпаном» на цоьму святі був настільки ефективним, що інформаційне агентство Рейтер цією фотографією прикрасило одну зі сторінок свого фірмового календаря на наступний рік.

У той же день, через три години після закінчення параду над Хрещатиком, "Українські соколи" вилетіли до румунського міста Констанца на міжнародне авіашоу.

Прекрасна форма, якої "Українські соколи" досягли на вересень 2001 р., дозволила групі вперше в її історії в один день виконати два демонстраційні польоти: над набережною Дніпра в Кременчуці і над військовим аеродромом у Полтаві під час святкування дня міста. Крім того, на той час до польотів у групі вже готувалося двоє нових льотчиків.

Віктор РОССОШАНСЬКИЙ: "Я просто радий, що ми ще двох льтчиків відібрали в цьому році. Через 2-3 роки ми доведемо їх до потрібного рівня, а потім візьмемо в групу. Будем, звісно, і надалі відбирати. Взагалі, в мріях я бачу цю групу як школа вищої льотної підготовки ВПС».

Цим планам так і не судилося збутися. У жовтні 2001 р. відбувся вже не крайній, а останній виступ "Українських соколів" у тому складі, якого вже ніколи не буде. Він пройшов над аеродромом поблизу міста Саки і був присвячений пам'яті військового палубного льотчика Росії №1 Тимура Апакідзе.

На початку 2002 р. командир "Українських соколів" Віктор Россошанський і один з членів групи Михайло Лампік поїхали у відрядження до Ізраїлю, а звідти до Грузії - випробовувати модернізований ізраїльською фірмою штурмовик Су-25, який випускав Тбіліський авіаційний завод. Іншого способу політати найкращі пілотажники України не мали. В усякому разі вдома. Це відрядження стало останнім у військовій кар'єрі полковника Россошанського. В березні Віктор Андрійович став пілотом Української авіатранспортної компанії.

Естафету у Віктора Россошанського прийняв Сергій Ковальов. Але з новим командиром "Українським соколам" не вдалося вилетіти жодного разу. Катастрофічна ситуація із забезпеченням пальним ВПС України не дозволяла навіть мріяти про польоти.

Сергій КОВАЛЬОВ: "Крайній політ пілотажна група "Українскі соколи" відбувся 5 жовтня 2001 г. З тих пір група не зробила жодного польоту. Хоча на всіх рівнях, починаючи з президента, всі стверджували: «Група потрібна». Та насправді ніхто нічого не робив для цього»

А після Скнилівської трагедії ніхто з влади не хотів дратувати народ, сприяючи відновленню пілотажної групи "Українські соколи"...

Техніка старіла, люди також молодшими не ставали. Кому ж передати досвід, знання, майстерність? Не в одну інстанцію був написаний лист з проханням остаточно визначитись, чи потрібна державі пілотажна група. Та визнаних світом "Українських соколів" ніхто не почув.

Тільки нашій державі вдалося задушити власними руками предмет гордості своїх Повітряних Сил, своєї армії, всієї України.

Цитувати цю статтю на Вашому сайті

Щоб процитувати цю статтю на Вашому сайті, скопіюйте
і вставте код з віконечка на вашій сторінці у форматі HTML




Перегляд :

Українські соколи
Середа, 17 листопада 2010
28 вересня 2010 року президент України Віктор Янукович підтримав ініціативу Міністерства оборони України відновити пілотажну групу...

Останнє оновлення на Неділя, 30 жовтня 2011, 19:28
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити